Здається лише вчора малюк вчився ходити, а сьогодні він сто­їть на порозі школи

Школа... Звичне життя різко змінюється. На уроках вже не мож­на робити того, що заманеться, а потрібно те, що доручають... Учителька звеліла відкрити зо­шит, а в книзі такі цікаві картин­ки, ваблять, їх хочеться уважно розглянути... Але наказано писа­ти палички із гачечками—і доводиться займатися цією марудною і нудною справою.

Із першокласниками завжди особливо багато турбот.

Кажуть, починати завжди важко. Однак усі знають: у нашому житті багато що залежить від доброго початку. Пам'ятайте про це, дорослі, і ніко­ли не вимовляйте слова:

 «Адже це тільки перший клас!».

  Серед почуттів, що наповнюють батьків, коли вони вперше прово­джають дітей до школи, два — найсильніші: радість і тривога. Ра­дість, що малята виросли і їх чекає багато незвіданого й захопливого. Тривога — чи впораються з на­вчальними турботами, чи не будуть відставати, якими будуть стосунки з навколишніми?

  Швидко минає святкова ве­реснева атмосфера, починаються шкільні будні, і для тривог з'яв­ляються реальні підстави. Дитину ніби підмінили.

  Схвильовані мами, а зрідка навіть тата, квапляться поділитися з учителем своїми переживаннями. Про що вони говорять?

  Про те, що до школи в них була прекрасна дитина, товариська, до­бра, слухняна, старанна, вихова­тельки дитячого садка її постійно хвалили й дотепер згадують із за­доволенням.  

  А зараз усе змінилося, дитину просто не впізнати! Уроки робити не хоче, тягне, відкладає на край­ній строк. Доводиться змушувати, силоміць садити за стіл. І от що­разу починається жах: вертиться, гризе ручку (усе в будинку пере­псувала), постійно підхоплюєть­ся — то до вікна підбіжить, то на кухню води попити, або раптом з кішкою грати почне. Пише аби­як, а переробляти відмовляється, сидить і чиркає щось на папірці. Уроки готує годинами й від себе не відпускає. Доводиться бути поруч, підганяти, контролювати кожний крок. Така ледача стала! Що ста­лося з дитиною?