ОБИРАЄМО ШКОЛУ

Від перших кроків у складній шкільний  світ дуже часто залежить успішність навчання, а від його результатів багато в чому і все наступне життя дитини.

Школяр – слово привабливе й тривожне, строге, поважне й докладне.

Батькам важко вибрати школу для дитини.

У своїй уяві вони малюють таку, де дитині буде тепло й затишно, цікаво й захопливо, легко й вільно, переконливо й престижно.

Перш, ніж обрати школу, визначтеся – чого ж саме ви хочете

Якнайближче розташування від будинку, щоб дитина могла сама повертатися після занять.

Наявність групи продовженого дня.

Наповнюваність класу не більше 20 чоловік.

Гаряче харчування (сніданок і обід), полуденок у групі продовженого дня.

  Можливість денного сну, який є обов’язковим  для підтримання функціонального стану та збереження здоров’я дітей 6-річного віку.

Діти, які навчаються у 1-му класі при дитячому садочку, переживають найменший психологічний стрес від переходу до шкільного життя.

Можна діяти інакше

Визначити те, чого ви не хочете.

Багато дітей у класі.

Дітей поділено за їхніми здібностями.

Вивчення неприйнятних, на вашу думку, дисциплін, навіть якщо це факультативи.

Необхідність додаткових фінансових витрат.

Відчути атмосферу школи, визначити, на що зважають педагоги: на потреби дітей, на необхідність співпраці з ними, на єдність, яка полегшує пізнання й надає особливої жвавості процесу навчання – чи тут панує суперництво й вирішальну роль відіграє оцінка.

Знайдіть школу з демократичною, теплою атмосферою, де вчителі завжди готові надати підтримку кожній дитині.

Будувати навчання на індивідуальній основі можливо лише у класах  від 7 до 15 дітей. Тоді кожна дитина вчиться у тому темпі, який для неї найбільш сприятливий. Діти легко спілкуються,співпрацюють один з одним, упевнені в собі. Вчитель має можливість приділити максимально уваги кожній дитині зокрема.

Настав час відвідати школу

Обов’язково відвідайте  школу!

Огляньте класи, коридор, бібліотеку, спортивний зал.

Попросіть дозволу посидіти на уроці.

Поспостерігайте за дітьми й педагогами.

Почитайте оголошення, дитячі газети, розгляньте дитячі вироби.

Головне зрозуміти настрій дітей, відчути дух школи, стиль взаємин між учителями й дітьми.

Якщо в дітей у школі гарний настрій, вони веселі й дружелюбні, спілкуються невимушено, а вчителі не підвищують голосу, і при цьому діти їх чують – це майже те, що вам потрібно.

Завітайте до директора або до заступників, познайомтесь з ними.

Поцікавтеся гуртками, факультативами, програмами позакласних заходів, програмами роботи з батьками.

Зверніть увагу на оформлення школи. Воно може бути шаблонним, а може бути функціонально затишним.

Якщо після першого знайомства у вас склалося приємне враження про навчальний заклад, і «він» прихильно поставився до вас, то приведіть сюди свою дитину, познайомте її зі школою, розкажіть їй усе, що знаєте самі. Цим ви допоможете вашому малюку у нелегкій і відповідальній справі – вступі у шкільне життя.

Здається лише вчора малюк вчився ходити, а сьогодні він сто­їть на порозі школи.

Школа... Звичне життя різко змінюється. На уроках вже не мож­на робити того, що заманеться, а потрібно те, що доручають... Учителька звеліла відкрити зо­шит, а в книзі такі цікаві картин­ки, ваблять, їх хочеться уважно розглянути... Але наказано писа­ти палички із гачечками—і доводиться займатися цією марудною і нудною справою.

Із першокласниками завжди особливо багато турбот.

Кажуть, починати завжди важко. Однак усі знають: у нашому житті багато що залежить від доброго початку. Пам'ятайте про це, дорослі, і ніко­ли не вимовляйте слова:

 «Адже це тільки перший клас!».

  Серед почуттів, що наповнюють батьків, коли вони вперше прово­джають дітей до школи, два — найсильніші: радість і тривога. Ра­дість, що малята виросли і їх чекає багато незвіданого й захопливого. Тривога — чи впораються з на­вчальними турботами, чи не будуть відставати, якими будуть стосунки з навколишніми?

  Швидко минає святкова ве­реснева атмосфера, починаються шкільні будні, і для тривог з'яв­ляються реальні підстави. Дитину ніби підмінили.

  Схвильовані мами, а зрідка навіть тата, квапляться поділитися з учителем своїми переживаннями. Про що вони говорять?

  Про те, що до школи в них була прекрасна дитина, товариська, до­бра, слухняна, старанна, вихова­тельки дитячого садка її постійно хвалили й дотепер згадують із за­доволенням.  

  А зараз усе змінилося, дитину просто не впізнати! Уроки робити не хоче, тягне, відкладає на край­ній строк. Доводиться змушувати, силоміць садити за стіл. І от що­разу починається жах: вертиться, гризе ручку (усе в будинку пере­псувала), постійно підхоплюєть­ся — то до вікна підбіжить, то на кухню води попити, або раптом з кішкою грати почне. Пише аби­як, а переробляти відмовляється, сидить і чиркає щось на папірці. Уроки готує годинами й від себе не відпускає. Доводиться бути поруч, підганяти, контролювати кожний крок. Така ледача стала! Що ста­лося з дитиною?

Нічого нового... Режим!

  Деякі батьки можуть скептично посміхнутися: «Подумаєш, режим! Чи так це важливо — дотримува­тися його?».

  Так! Двох думок тут бути не може. У житті першокласника режим дня набуває особливого значення. Спро­бую переконати вас у цьому.

  Початок занять у школі, як пра­вило, о 8 годині ЗО хвилин. Отже, потрібно так розрахувати ранковий час, щоб вистачило на все: ліжко за­стелити, зарядку зробити, себе упо­рядкувати, поснідати. І, головне, заздалегідь, без поспіху вийти з бу­динку. Тоді й друзів у дворі поче­кати можна, і до школи не бігти, а йти спокійно.

  О котрій потрібно вставати ма­ленькому школяру? Імовірно, не пізніше сьомої А тепер пересуньте «відбій» так, щоб до підйому було не менше ніж десять-одинадцять годин (саме стільки часу необхідно спати в семирічному віці). І неодмінно про­стежте, щоб щовечора дитина заси­нала у той самий час.

  Спершу— сон. Потрібно рано вставати, а отже, не пізно лягати, інакше накопичується хронічне не­досипання. Адже денний сон, такий звичний у дитячому садку, як прави­ло, відміняється.

' Якщо не подбати, щоб дитина могла спати потрібну кількість го­дин, у неї поступово почне нако­пичуватися млявість, дратівливість, вона стане погано міркувати, не зможе зосередитися на інтелекту­альних завданнях. Атмосфера вдо­ма матиме напружений характер, а недосипання маленького учня ста­не нормою.

Навчання й рух

  Друге — рух. Це — необхідна умова успіхів першокласників. Для того, щоб дитина добре вчилася, її руховий режим повинен становити 12—14 годин на тиждень.

  А що ми бачимо на практиці? Із дитячого садка маля переходить у школу. Розумове навантаження зна­чно збільшується, а рухове, навпаки, скорочується на 50 %. Малорухомість — обтяжна частина шкіль­ного будня.

  Особливо важко переживаєть­ся дитиною сидіння. Сидіти до­водиться в класі за партою, потім вдома за столом. До того ж, є діти, які намагаються на всіх уроках си­діти, ретельно склавши руки перед - грудьми й напружено випрямив­ши спину. Яку тяжку роботу вони виконують! Адже сидіння — ак­тивний процес, і беруть участь у ньому 250 м'язів з 600, наявних в організмі людини.

Ви, звичайно, зауважуєте, що маленькі діти не можуть просто стояти. Вони стрибають на одній ніжці, кружляють, підстрибують. Напевно, кожному доводилося чути роздратоване: Ну, постій же спокійно хоч п'ять хвилин!». А малятам усе важко, навіть стоян­ня, хоча при цьому легше функці­онувати серцю й легеням. Скіль­ки може вистояти першокласник? Саме п'ять, від сили сім хвилин, не більше. Далі наступає перена­пруження, а потім — зрив.

   День за днем накопичується й недостача руху. Двома уроками фізкультури на тиждень її, без­умовно, компенсувати не можна. Але лише деякі діти, займаються в спортивних секціях, ранкову гім­настику роблять одиниці, вели­ка ж кількість школярів звільня­ються від уроків фізичної культу­ри лікарем, а частенько й мамою: «Сьогодні на фізкультуру не ходи, у тебе нежить». Дитина вручає за­писку вчительці, а батькам не­втямки, що хворіє вона саме тому, що недостатньо рухається. Адже малорухомий спосіб життя — пря­ма дорога до гіподинамії, надзви­чайно небезпечної для дитячого організму.

Навчання й гуляння

  Трете —повітря. Прогулянки на свіжому повітрі — найдієвіші ліки від перевтоми.

  Із першого шкільного  дня час  доводиться рахувати, його постійно не вистачає. Після уроків — усі це чудово усвідомлюють — потрібно зробити домашнє завдання, та ще й виконати роботу якісно. Посилена увага до навчальних успіхів сво­го чада — сьогодні фактор батьківського престижу. От і змушує мама переписувати вправу по кілька ра­зів, а м'язи — слабкі. Тому почерк стає нерозбірливим, букви — коря­вими, письмо — неохайним.

  Або читання. Щоб прочитати одну сторінку тексту, треба зроби­ти 590 рухів очима. Дитина швидко втомлюється, не в змозі концен­трувати увагу. Починаєш із нею говорити, а вона не слухає. З'яв­ляється, розгальмування: вертить­ся, постійно щось хапає руками, рветься кудись, може й під стіл залізти або на дивані пострибати. «Який пустун! Припини балувати­ся!», — гнівно вигукують дорослі, дивлячись на такого малюка. А він просто не витримує інтелектуаль­ного навантаження.

  Наближаються сутінки, а ма­ленький трудівник завзято й безна­дійно робить уроки.

  Скільки ж часу йде в нього на це? Два, три, часом навіть чоти­ри години! Як показують спосте­реження, зовсім не рідкість, коли першокласник сидить за уроками чотири години.

  А якщо ще музика, іноземна мова?

  Де ж вихід? І перше, на що йдуть батьки, — скасування прогу­лянки. Не встигаєш — не гуляєш. Картина досить знайома.

  Але ось уроки зроблені, і напри­кінці дня неослабною увагою всієї родини заволодіває телевізор. Між іншим, за це задоволення діти роз­плачуються своїм здоров'ям. Тому дозволяти дітлахам бути телегляда­чами краще у вихідні дні й трохи більше на канікулах. Причому ди­витися трансляцію треба сидячи на твердому стільці, а не розвалю­ючись у кріслі або, що ще гірше, лежачи на дивані.

  Чи замислювалися ви, чому пе­редача «На добраніч, діти» триває 15 хвилин? Рівно  стільки часу до­зволяється дітям проводити біля те­левізійного екрану. Однак люблячі мами й тата, нехтуючи елементарни­ми правилами, не заперечують, коли хлопчики й дівчатка до глибокої ночі просиджують перед телевізором або комп'ютером, забуваючи про вечір­ній моціон.

  Денна норма прогулянки першокласника — 3 години. А скільки гуляє ваша дитина? Напевно, менше. До чого це призводить?

 Перевтома росте, нестача свіжо­го повітря збільшується. Як наслі­док, батьківська недбалість обер­тається на шкоду школяру. Він виснажується в боротьбі з непра­вильним режимом і незробленими уроками. Важко входить у світ обов'язків, яких не знав колись, причому обов'язків не завжди при­ємних. Нелегко сходиться з однолітками в новому колективі й бо­їться вчителя.

  Усе це позначається на загаль­ному стані організму: багато дітей худнуть, скаржаться на головні болі, поганий сон і нічні жахи, а зранку в них «ватна голова» і син­ці під очима.

  Ось чому саме спочатку надзви­чайно важливо чітко визначити ре­жим дня першокласника й домог­тися його виконання, тобто орга­нізувати життя дитини так, як це необхідно для успішної навчальної праці. І пам'ятайте, будь-яка «напіворганізація» лише додасть їй труднощів, а вам принесе в май­бутньому чимало турбот.              

Поганий настрій

  Найбільш небезпечний ворог школяра — поганий настрій, що залежить від того, як пройшов ра­нок.

  У цього малюка знову «проспа­ли», і тепер його чекає купа не­приємностей. Зарядку не зробив, поснідати не встиг, зібрався абияк. Хлопча й так квапиться, але дорослі підганяють його й сварять за повіль­ність. У школу доводиться бігти, од­нак до початку занять усе одно спіз­нився. Сум'яття в душі. Тремтячи­ми руками хлоп'я відчиняє двері й невпевнено йде до свого місця. Він неспокійно озирається навкруги, й починає діставати речі з ранця, але ручка з гуркотом падає на підлогу, підручник не знаходиться. Виявля­ється, що лінійку забув удома, олі­вець зламаний, наспіх засунутий зошит зовсім зім'ятий.

  Продзвенів дзвоник, а малень­кий бідолаха нічого не бачив, не чув і не довівався. Вій так старався вчора на уроці, пишався, що його похвалили за гарну відповідь, але нині похвали не буде...

  От з'явилася дівчинка, що в неї знову очі «на мокрому місці» і плаксивий вираз довго  не сходитиме з обличчя.         

  Батьки йдуть на роботу, коли вона ще спить. Бабуся ж якомога довше не будить онучку, а потім вдома все стає з ніг на голову. Обидві метушаться, кричать, звинувачуючи одна одну в тому, що альбом для малювання ку­дись дівся, від блузки відірвався ґу­дзик, туфлі не вичищені, на шнурку затягся вузол...

  Ці дрібниці, про які потрібно було подбати ще звечора, виби­вають із колії, дівчинку охоплює страх спізнитися в школу. Настрій зіпсований.

  Я переконана: половину уроку, можливо, навіть більше, дівчатко сидітиме насупившись, нічого не сприймаючи, поки не забудуться ранкові неприємності. А як  відбивається на її здоров'ї й успі­хах у навчанні — взагалі говорити не доводиться.

«Не можна» і «треба»

  Часто на зборах перед початком навчального року батьки першоклас­ників запитують: кому буде легше вчитися, — тому, хто йде до шко­ли підготовленим, або тому, хто не знає грамоти.                             

  Звичайно, дуже важко відпові­сти на таке питання однозначно. Багато що залежить від індивіду­альних можливостей дитини. Од­нак із упевненістю беруся ствер­джувати, що для успішного навчан­ня набагато важливіше, наскільки добре діти розуміють зміст слів «не можна» і «треба», чи знайоме їм почуття відповідальності, зібраності хоча б у самому найпростішому ро­зумінні цього слова.

  Якщо хлопчика або дівчинку до школи не навчили виконувати «обов'язкові» справи, зменшувати свої бажання, тоді зненацька ви­никає в їхньому житті невеличке «треба». Треба рано вставати, треба сидіти в класі, треба писати букви в зошиті, треба вирішувати завдання, треба читати, треба засвітла повер­татися з вулиці...

  Словом, з'явилися справи, які дітям неприємні, але неминучі, а вони не звикли робити те, що їм не подобається, не навчилися керува­ти власними почуттями.

  До речі, дітям, яким удома при­щепили елементарні навички само­обслуговування, швидше за інших звикають виконувати свої навчаль­ні обов'язки.

Зібраність, відповідальність, самоконтроль

  Зібраності й самостійності бра­кує багатьом першокласникам. Усе це — недоліки сімейного вихован­ня. Інколи батьки, налякані незібраністю дитини, вважають єдиним засобом навички її відповідальності постійний контроль.

  Як вони це роблять? І запопадли­вістю й сталістю дорослі починають опікувати свою дитину. Увечері збирають ранець, звіряючись із розкладом, ні на хвилину не залишають без догляду під час готування уроків, завзято сидячи поруч за столом, дзвонять од­нокласникам, і навіть учительці, щоб довіватися домашнє завдання: «Він у мене такий забудькуватий».

  А «забудькуватий» досить швидко метикує, що навчальні проблеми — не стільки його, скільки мамина справа. Виконає вправу невірно, отримає оцінку, нижчу за ту, на яку розраховував, і в сльози, та ще й до­машнім дорікне: «Ти, ненько (або ба­бусю), винна!». Отут би саме час за­дати дитині питання: «Чим же ти сам на уроці був зайнятий?». Але дорослі чомусь із колишньою пристрасністю продовжують терпляче день у день, крок за кроком разом із сином або дочкою засвоювати шкільну програму. І  так рік у рік, доти, поки нарешті «заочне навчання» у середній школі стає їм не під силу.

   І тоді дитина опиняється в тяж­кому становищі. Зніжена опікою, звикла до постійної, досить істотної допомоги, вона не придбала необ­хідних навичок для успішного на­вчання, їй бракує зібраності, відпо­відальності, самоконтролю. Настає момент, коли вчитися школяру стає неймовірно важко.

  Батьківська турбота, увага й контроль, безумовно, необхідні пер­шокласникові, але діяти треба ро­зумно, обережно, ненав'язливо, не даючи дитині приводу перекласти свої обов'язки на чужі плечі

  Як цього навчитися? Не так уже й складно. Просто намагайтеся до­тримуватися порад педагога. У ве­ресні в першокласників домашніх завдань, як таких, ще немає. Їх  вчать відповідальності, порядку й дис­циплінованості. Прийоми прості, ними може скористатися кожний.

  Приміром, учителька говорить, що завтра необхідно принести клейоночку або великий аркуш паперу, хоча б газету. Але обов'язково цілу,  незім'яту, щоб парту не забруднити клеєм під час уроку праці Та ще й не забути ганчірочку — роботу і руки витирати.

  А от інше завдання — намалю­вати свою, улюблену іграшку. І не просто намалювати, але подумати, що розповісти про неї дітям. Чи давно вона в тебе, чому найбільше любиш її, у що з нею граєш?

  У чому турбота батьків у подіб­них випадках? Від дорослих потріб­но-небагато —усього лише допо­могти дитині утримувати в пам'яті шкільні справи, завдання й дору­чення вчителя.